Чорнобиль як інфо-травма

Хоча вже понад два десятиліття відділяє нас від термохімічного вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року, його тінь похмуро нависає над пострадянськими країнами. В останні роки чорнобильські проблеми супроводжує настрій безнадії: помітних зрушень на краще у їх розв’язанні немає, панує відчуття безвиході, невиліковности чорнобильських ран. На мою думку, це пов’язано з тим, що донедавна Чорнобильську катастрофу (далі – Чорнобиль) розглядали винятково як радіяційну катастрофу. Саме радіяцію – фізичний аґент –уважали за її головний смертоносний чинник.

Тим часом навіть у найбільше опроміненій групі – серед учасників ліквідації наслідків аварії (ліквідаторів)– від променевої хвороби потерпає відносно небагато людей. Переважно ліквідатори отримали дози не більші від кількох десятків рентґенів. Неґативний вплив таких доз на організм зводиться до так званої «радіяційної травми» – порушення здоров’я, наслідки якого великою мірою зворотні, як-от від травми механічної чи теплової (опіку). Юрій Рябухін в огляді наявних даних про дію малих доз опромінення, пише про «принципово різний характер» впливу на здоров’я людини великих і малих доз: великі дози завжди шкодять, натомість малі можуть ніяк не позначатися чи навіть мати сприятливий ефект. Утім, і небезпеку, і декларовані сприятливі наслідки малих доз, каже автор, «варто вважати гіпотетичними, позаяк ані матеріялізацію ризиків шкідливих ефектів, ані сприятливі ефекти наразі довести з необхідною достеменністю не вдалося». Отже, доходить він упевненого висновку, немає доказів, що малі дози позначаються на здоров’ї людини¹.

Незначними виявилися й інші медичні наслідки радіяції, що їх масова свідомість асоціює з Чорнобилем передусім, тобто рак² і неґативний вплив на репродуктивну функцію³. Звіт Міністерства РФ із надзвичайних ситуацій, відзначаючи, що інвалідність серед ліквідаторів зростає прискореними темпами (кількість ліквідаторів, офіційно визнаних інвалідами, за період від 1991 до 1994 року зросла у 6,6 разу, від 1994 до 1997 – в 1,6 разу), головними причинами цього називає хвороби нервової та серцево-судинної системи і психічні розлади, що цілком суперечить моделям прямого біологічного впливу радіяції. Низка комплексних медичних досліджень показала, що стан фізичного (соматичного) здоров’я і ліквідаторів, і фахівців-ядерників (що отримали однаково малі дози й у схожому режимі накопичення), і неопроміненого населення практично не відрізняється. Натомість психічне здоров’я ліквідаторів помітно гірше. На нього, стверджують на підставі низки комплексних медичних досліджень Сергій Аміразян із колеґами, визначально впливають «пост-зонні» психо- інвалідів-чорнобильців медичні заходи, хоч які важливі, не можуть відігравати головної ролі.

Але якщо стан здоров’я навіть найбільше опроміненої групи не можна пов’язати з прямим впливом радіяції, – тоді чим його пояснити?

Інфо-вибух

Група мобілізованих з резерву перед роботою на ЧАЕС у перші тижні по вибуху (травень 1986 року)

Запитаймо себе: що перетворило великий технологічний інцидент на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року на глобальну катастрофу?

Чи був Чорнобиль «найбільшою ядерною катастрофою», як її часто називають? Безумовно, ні: наслідки атомних бомбувань Хіросими й Наґасакі наприкінці Другої світової війни були набагато масштабніші. Може, тоді Чорнобиль – «найбільша технологічна аварія»? Навряд. На заводі «Юніон Карбайд» у Бхопалі (Індія) у 1984 році кількагодинний викид отруйного газу спричинив загибель понад 3 тисяч людей і серйозно зашкодив здоров’ю понад 20 тисяч, головно навколишніх мешканців.

Чорнобиль – найбільша аварія ядерного реактора та найбільша радіяційна промислова катастрофа. Проте відповідні масштабні інциденти до Чорнобилю – а саме аварія реактора «Тримайл Айленд» (Пенсильванія, США, 1979 рік) і вибух на комбінаті з виробництва плутонію «Маяк» у Киштимі (Челябінська область, СРСР, 1957 рік) – не вплинули хоч якось помітно на уми людей, громадську свідомість і розвиток ядерної енергетики в усьому світі. На мою думку, Чорнобильська аварія перетворилася на глобальну катастрофу через унікальне поєднання таких обставин: Чорнобиль – це 1) радіяційна аварія 2) великого масштабу, яка сталася 3) в культурно й економічно важливому реґіоні світу (в Европі) у 4) критичний історичний момент; 5) її наслідки (тому) глобальні, комплексні та довгочасні.

Особливість історичного моменту аварії визначають два чинники – політичний і технологічний. Обидва мають винятково важливі наслідки в інформаційній царині. Політичний момент: вибух на ЧАЕС відбувся на початку процесів демократизації та перебудови в СРСР, коли, з одного боку, країна перебувала у фокусі світової уваги, а з іншого, режим секретности у ній було розхитано. Почала зникати «залізна завіса», яка відділяла СРСР від світу й перешкоджала вільному пересуванню не тільки потоків людей і товарів, а й (насамперед) інформації.

Щодо технологічного аспекту, то вибух на ЧАЕС збігся з початком масової комп’ютеризації, результатом якої стало не просто збільшення швидкости й обсягів обробки й передачі інформації, але й стрибкова, революційна модернізація всіх технологій, зокрема технологій діягностики (медичної, хімічної, екологічної) і технологій ЗМІ. Розвиток діягностики дозволив виявляти більшу кількість патологічних станів здоров’я, контролювати більші території та континґенти людей. Цей «скринінґ- ефект» за рахунок технологічного переозброєння, яке проходило саме в роки після чорнобильського вибуху, збільшив кількість реєстрованих випадків хвороб, і це приписували Чорнобилю.

Так само важить і те, що Чорнобиль стався у момент становлення глобального інформаційного суспільства. Комп’ютеризація кардинально збільшила можливості ЗМІ, виросла оперативність і яскравість їхніх повідомлень, створюваний ними (надто телебаченням) ефект, розширилася авдиторія ЗМІ, виник новий інфо-медіюм – інтернет. І Чорнобиль перетворився на першу велику аварію глобалізованого медія-світу.

Зазначені вище обставини сприяли тому, що вибух чорнобильського реактора «здетонував» вторинний інформаційний вибух, безпрецедентний і за потужністю, і за глобальністю охоплення й тяглости у часі. Саме цей інфо-вибух і зробив із великої технологічної аварії – катастрофу глобального значення. (Нагадаю, що світову увагу до неї привернуло виявлене у Швеції значне підвищення радіяційного фону, яке спричинило ажіотаж у західних ЗМІ та пошуки джерела радіяції. З аналізу мізерних кількостей радіоактивних речовин стало ясно, що сталася аварія робочого ядерного реактора, і було визначено його параметри. Під тиском неспростовних доказів радянський уряд неохоче визнав факт аварії на четвертому блоці ЧАЕС.) Саме інформаційний складник є головною визначальною рисою Чорнобилю, а аж ніяк не радіяційний, який лише виніс Чорнобиль на глобальну інфо-орбіту.

Однак чому саме радіяція викликала такий потужний інформаційний вибух? Радіяція – субстанція особлива і в матеріяльному, і в соціяльному сенсі. У матеріяльному вона, либонь, є найлегше вимірюваним забруднювачем довкілля. Технологічний вибух такої потужности на якомусь хімічному підприємстві найпевніше залишився б непоміченим у глобальному масштабі, бо у світі є небагато лабораторій, які могли би визначити зникомо малі кількості речовини, а відбір проб і аналіз був би недешевим і нешвидким. Тоді як радіяцію замірюють практично вмить, просто на місці, порівняно простим, дуже поширеним і недорогим приладом, і відстежують її рівень постійно і по всьому світі.

Радіяцію як об’єкт соціяльний характеризує доволі специфічне символічне значення, пов’язане з її сприйняттям як надзвичайно великого, «майже-завжди-смертельного» ризику для життя. У часи чорнобильського вибуху, в епоху ядерного протистояння двох наддержав, у суспільній свідомості саме поняття радіяції було пов’язане з ядерною війною, яка могла знищити все живе на Землі й саму планету. Радіяція була одним із тих символів, на яких вибудовувалася пропаґанда та масові акції протесту проти ядерних воєн.

Сюди варто додати ще одну властивість радіяції: у сучасному антропогенно-модифікованому довкіллі рівні радіяції (і відповідно дози) тільки в межах 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС відрізнялися в мільйони разів (кілька десятих мілірентґенів на годину на південній межі зони – і сотні рентґенів на годину у деяких місцях на АЕС і поряд із нею) – тобто мали таку ж різницю, як міліметр і кілометр. Нерозуміння цієї колосальної різниціможливих доз опромінення призвело до того, що у суспільній свідомості «кілометрові» фізико-біологічні ефекти приписували і приписують далі «міліметровим» дозам радіяції взагалі.

Отже, діягностична, приладна надчутливість до радіяції поєднувалася з соціяльною, психологічною надчутливістю. Переливаючись із одного «надчутливого середовища» в інше, інформація про радіяцію створювала ефект позитивного зворотнього зв’язку, розкручувала спіраль страху. Всі ці чинники у найдраматичніший спосіб посилював той факт, що органи чуття людини радіяцію не сприймають, і це робить її унікальним, надзвичайно потужним психо-стресором. Саме тому інформація стала детонатором безпрецедентно потужного вибуху, перетворила аварію на ЧАЕС – у Чорнобильську катастрофу.

Звернімося тепер до психологічної травми – розуміючи під цим поняттям розлад психіки, спричинений психологічним стресом чи фізичним каліцтвом та ініційовані таким розладом ефекти у психічному, фізичному та соціяльному здоров’ї. Виникнення та ступінь тяжкости психологічної травми визначають не тільки та навіть не стільки ступенем фізичного чи біологічного ушкодження організму (якщо таке взагалі сталося), скільки супровідною інформацією, тим «смисловим навантаженням», що його пов’язують із цим реальним або уявним ушкодженням. По суті, на інформаційну природу психотравми вказував іще Фройд (у праці «Поза принципом задоволення») після Першої світової війни. Симптоми «неврозу війни», відзначав він, іноді можуть виникати без впливу значної механічної сили, а серед найімовірніших причин «травматичних неврозів мирного часу» виокремлював чинник переляку, наглости загрози. Ба більше, Фройд уважав, що наявність фізичної травми зазвичай перешкоджає розвиткові «травматичного неврозу» (психотравми).

Дальша еволюція йшла шляхом відокремлення, очистки, «рафінації» самого феномену психологічної травми від її (можливої чи асоційованої) фізичної першопричини. Ймовірно, саме напруженість (наукової та політичної) боротьби за визнання психотравми як самостійної хвороби й призвела до того, що у фокусі уваги був пошук спільних симптомів і умов її виникнення, які в найузагальненішій формі окреслюють як «безпорадність перед загрозою життю». А те, що саме інформація про реальну чи гадану шкоду здоров’ю формує психотравму, звичайно залишалося поза увагою.

Йдеться не тільки та навіть не стільки про доступну для сприйняття органами чуття людини безпосередню, сенсорну інформацію про небезпеку у фізичному довкіллі, скільки про інформацію як колективний, комунальний, соціяльно опосередкований продукт. Розгляньмо на прикладі ліквідаторів Чорнобилю, як інформація формує психотравму та визначає її еволюцію.

Місцем отримання психологічної травми для ліквідаторів була велика (близько 60 кілометрів у діяметрі) закрита зона навколо аварійної ЧАЕС. Вибух реактора й те, що після цього скоїлося – пожежа, радіоактивні викиди та забруднення місцевости, тривалі великомасштабні аварійні роботи – перетворили це місце у незвичайне й екстремальне середовище для людини. Незвичні – тобто, іншими словами, багаті на принципово нову інформацію середовища, наголошує у своїй праці Петер Сюфелд, «можуть бути небезпечними, навіть якщо вони не надто екстремальні» (за своїми фізичними параметрами). Багато важить, що одне й те саме незвичне/екстремальне середовище може бути одночасно: робочим – і лише помірно травматогенним – для вишколеного фахівця; рекреаційним (!) – для добровільця, який хоче випробувати себе й спізнати нові обставини та відчуття; і (психо)травматичнимдля того, хто потрапляє в нього непідготовленим і/чи не своєю волею⁴.

Саме таким був випадок Чорнобилю. Більшість ліквідаторів прикликали з запасу через військкомати або відрядили з місця роботи. Радіяційна небезпека була для них невидимою, мали невиразні, дуже суперечливі й часто перебільшені уявлення. Тобто вони перебували у ситуції, яку вважали доволі небезпечною, і небезпека була для них непередбачуваною як у просторі (через невидимість), так і в часі (через незнання реальних наслідків опромінення). Проте було би принципово неправильно вважати, що у зоні ліквідатори відчували тільки (чи навіть переважно) побоювання, страх, переляк. Відомо, що емоційні реакції людини у незвичних екстремальних середовищах багатоманітні, у їх спектрі достовірноприсутня і позитивна частина. Вона охоплює, зокрема, гумор (один із найприступніших способів зменшити стрес і нервове перезбудження), мужність, самопожертва та величні трансцедентні переживання. Є й «нейтральна частина»: у зоні за кілька місяців після вибуху я спостерігав (зізнаюся, спочатку не без подиву), що більшість ліквідаторів напрочуд спокійно реаґує на присутність радіяції (я кажу про хронічну реакцію, не про емоції під час напевно небезпечних робіт). Спокій цей вельми виразно контрастував із реакціями охопленого чутками «мирного населення» далеко поза зоною, в місцях у тисячі й мільйони разів радіяційно благополучніших. Позитивний ефект чинила хай навіть і часткова поінформованість про рівні радіяції: це давало людині у зоні змогу вдаватися до активних дій, виробляти стратегії зменшення свого опромінення і цим самим зменшувати хай не саму дозу, але принаймні її психотравматичний вплив, реаґуючи на небезпеку у природний для психофізіології людини спосіб.

Звернімо увагу ще на одну інфо- травматичну обставину зони. За усталеною думкою, коли людина сприймає

незвичну екстремальну ситуацію не тільки як загрозу, але і як особистісно значущий виклик, імовірність того, що вона впорається із ситуацією, зростає. Те, що частина ліквідаторів розуміли критичну важливість виконуваних робіт, унікальне суспільне та особисте значення цього моменту, було, безперечно, позитивним, «антипсихотравматичним» чинником. Ця обставина виявляє суттєву різницю між ліквідаторами 1986 року, чия робота була у фокусі уваги глобальної спільноти (принаймні до закриття реактора Саркофагом у листопаді 1986 року), – і ліквідаторами наступних років, коли суспільство почало

сприймати роботу в зоні як рутинну, брудну та малопрестижну.

Ціла низка спільних ознак робить чорнобильський досвід ліквідаторів схожим на досвід війни для її ветеранів. У обох випадках людина діє (часто довгий час) проти ворожої сили, яка загрожує її здоров’ю та життю; робить це (зазвичай) із примусу, в умовах недружнього соціяльного середовища. Проте є і принципова відмінність. Її добре сформулював один зі співрозмовників Свєтлани Алєксієвіч («Чорнобильська молитва: хронiка майбутнього»): «Із Афгану я повернувся, я знав – буду жити. А в Чорнобилі все навпаки: вб’є саме тоді, коли повернувся...». У своє попереднє «до-зонне» середовище ліквідатор повертався з міткою Чорнобилю, доволі значущою і для нього самого, і для оточення. То як інформаційне середовище, в яке він потрапляв, «прочитувало» цю мітку? Як «було декодовано» цей знак? Щоб відповісти, треба спочатку розглянути, як це інформаційне середовище формувалося.

Інфо-ураження

«Чорнобильський» мітинґ білоруської націонал-демократичної опозиції (1996 рік)

У звіті місії ООН 2002 року сказано, що «Інформування громадськости й освітні ініціятиви були серед найменш узгоджених і найменш ефективних заходів» на ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії. До того ж організації, які за родом своєї діяльности мали стосунок до ліквідації наслідків (Мінсрєдмаш – радянське

атомне відомство, Національна комісія з радіяційного захисту СРСР, ВООЗ, МАҐАТЕ та інші), орієнтувалися

на радіологічні підходи. Повторюся, Чорнобиль розуміли (і розуміють переважно дотепер) як радіяційну катастрофу – а не як інформаційне, психо-соціяльне лихо.

Дослідники загалом сходяться у трактуванні періодів «інформаційного Чорнобилю». На першому етапі аварії влада СРСР, яка контролювала всі ЗМІ країни, протягом кількох років замовчувала (почасти не розуміючи сама) масштаби чорнобильських наслідків, «озвучуючи» ефекти та дози радіяції, які громадській думці видавалися сміховинно малими. У цей самий час у закордонних і неформальних радянських ЗМІ відбувався справжній інформаційний вибух: домисли, чутки та сенсаційно перебільшені повідомлення створювали потужний потенціял патогенної інформації.

З часом цей інфо-вибух міг би поступово зійти нанівець. Та починаючи від 1988 року, демократизація і гласність посприяли значному збільшенню кількости публікацій про Чорнобиль у ЗМІ. Інформація в них була сповнена суперечностей, навіть достовірні наукові дані ставали додатковим чинником стресу, позаяк часто-густо їх подавали у формі, не адаптованій для широкої авдиторії або/і без урахування специфіки її сприйняття. Все це породило явище, назване «вторинною панікою», яка, за деякими оцінками, за інтенсивністю й охопленням не поступалася первинній паніці 1986 року і зробила свій внесок у поглиблення психологічної травми чорнобильців. Період другого інформаційного сплеску Чорнобилю тривав приблизно від 1989-го до 1992 року.

Це було пов’язано з низкою політичних обставин. До 1991 року демократичні та національні рухи СРСР активно вказували на Чорнобиль як на індикатор і наслідок системної кризи країни. Наголошування масштабу неґативних чорнобильських наслідків було поширеним прийомом політичної риторики. В останні роки СРСР і в перші роки незалежности колишніх республік на вимогу громадськости було ухвалено закони про безпрецедентно широкі пільги та компенсації чорнобильцям. Уряди нових незалежних держав були також зацікавлені у перебільшеному представленні чорнобильських збитків і ефектів радіяції, аби отримати максимум іноземної допомоги для ліквідації наслідків. Міжнародні та пострадянські антиядерні й екологічні рухи також наголошували на неґативних наслідках Чорнобилю. Приписуючи їх майже винятково радіяції, вони використовували Чорнобиль як ефективний риторичний прийом у боротьбі проти ядерних технологій. МАҐАТЕ й національні атомні інституції, навпаки, твердо стояли на позиції мізерности доведених наслідків радіяції (уникаючи говорити про наслідки катастрофи в цілому); їхні заяви, часто висловлювані у вкрай зневажливій для «населення» формі, мали зворотній ефект. А дослідники- медики, науково й економічно зацікавлені у продовженні своїх програм, орієнтованих на радіяційно-біологічні ефекти Чорнобилю, продукували й продукують інформацію про значущість і великий масштаб радіяційних наслідків Чорнобилю.

Отож усі важливі учасники інформаційного процесу (свідомо чи несвідомо) подавали Чорнобиль де- факто так, щоб не стільки пом’якшити його наслідки для груп, безпосередньо постраждалих від аварії, скільки набути максимального (політичного чи/або економічного) капіталу. (А самі чорнобильці не змогли репрезентувати себе поза панівним радіяційним дискурсом аварії та її наслідків і мимовільно підігрували цим поглядам). Кульмінацією «роздування» наслідків Чорнобилю можна вважати 1996 рік, десяті роковини події. І тільки десь від 1998 року ЗМІ почали «забувати» Чорнобиль. Отже, протягом майже півтора десятки років чорнобильський інфо-стрес підтримували на високому рівні, що становить ще одну рідкісну особливість Чорнобилю.

Яким чином, через які механізми ця інформаційна ситуація впливала і далі впливає на чорнобильців? Психотравма зазвичай асоціюється з патологічною формою пам’яті про травматичну подію, коли не відбувається адаптація психіки, «звикання» до пережитого, природнього «вицвітання» вражень про момент травми. Замість цього травмована людина яскраво та реґулярно «проживає» травматичну подію, яка становить для неї, в суті речей, повсякденну реальність, у всякому разі, її вагому частину.

Ймовірно, найнеочікуванішим у цьому феномені «аномальної» пам’яті щодо Чорнобилю є те, що багато хто з ліквідаторів сам не хоче забувати вражень зони. На те є щонайменше дві причини. Особистісно, багато для кого робота з ліквідації наслідків катастрофи у Чорнобильській зоні стала фактично вершиною життя – як у сенсі значущости своєї особи (боротися з проблемою глобальної значущости, бути у фокусі уваги всієї планети), так і з погляду напруги пережитих там емоцій і почуттів. «Страх і свобода! Живеш на повну... Вам годі зрозуміти, у звичайному житті... Я оглядаюсь на ті дні... Я був поруч із чимось... Чимось фантастичним. Слів бракує... Було таке відчуття... Яке? Такого я не відчував навіть у коханні» (Алєксієвіч).

Інша причина небажання ліквідаторів забувати враження зони – суспільна, культурно-соціяльна. Розуміючи глобальне значення Чорнобильської катастрофи, і бачачи, що їхні набуті в зоні унікальні знання, навички, враження, дотепер не зафіксовано адекватно у колективній пам’яті та досвіді, багато хто з ліквідаторів є фактично – скористаймося вдалим терміном Каті Карут – the vehicle of a history, «носіями історії», історичної пам’яті, пам’ятниками події. Їхню роботу з ліквідації наслідків аварії не завершено доти, доки чорнобильський досвід уповні не стане складником нашої культури.

Тут доречно буде згадати спостереження Примо Леві, який розділяє тих, хто вижив у фашистських концтаборах смерти (умови в яких були винятково психотравматичними) на дві групи. Одні не бажають навіть говорити на цю тему й хотіли б концтабори забути (але не можуть, і їх ночами жахіття) – для них, на думку Леві, «страждання були травматичними – але позбавленими будь-якого сенсу». А інші навпаки, звільнилися від травматичних форм пам’яті, перестали про це думати, почали життя наново. Їх вирізняє або хоча б мінімальний політичний вишкіл (колишні політув’язнені), або релігійні переконання, або висока моральність. Пам’ятати для них – це обов’язок: «Вони не хочуть про це забути, і ще більше не хочуть, щоб світ про це забув, розуміючи, що те, що з ними було, наповнено сенсом, що концтабори не були випадковістю, історичною непередбачуваністю».

Із цим пов’язано іншу, критично важливу передумову аномальности індивідуальної та колективної пам’ яті про Чорнобиль. Яскравість, «буквальність », чуттєвість психотравматичних спогадів особистости інтерпретують як свідчення того, що досвід травматичної події не пережито цілком, його не усвідомлено, не опосередковано: образ травматичного спогаду «фактично каже: "Є щось, чого ти ще не зрозумів”» (Каті Карут). Цей досвід не здатна достатньою мірою переробити окрема особа чи група тих, хто пережив подію, він вимагає широкого соціяльного осмислення й інтеґрації. Характерне з цього огляду спостереження Свєтлани Алєксієвіч, яка проінтерв’ювала кілька сотень чорнобильців: "Не раз я чула від своїх співрозмовників однакові зізнання: «таких слів не знайду, щоб передати те, що бачила та пережила», «у жодній книжці про це не читав і в кіно не бачив», «ніхто раніше мені нічого схожого не розповідав». Зізнання повторювалися... Все вперше означується, промовляється вголос. Сталося щось, для чого ми ще не маємо ані системи уявлень, ані аналогів, ані досвіду, до чого не пристосовано ані наш зір, ані наше вухо, навіть наш словник не придатний. Увесь внутрішній інструмент. <...> Аби щось зрозуміти, людині треба вийти за межі самої себе.

Незрозуміла, невідома суспільству інформація про їхній особистий досвід відчужує чорнобильців, послаблює їх або рве їхні зв’язки і з суспільством загалом, і з їхнім найближчим оточенням: «Зі мною ніхто не може заговорити так, щоб я відповів. Моєю мовою... Ніхто не розуміє звідки я повернувся... І я розповісти не можу».

Неґативний міт Чорнобилю щільно оповиває чорнобильців. Ця (дез)інформація сприяє закріпленню й погіршенню їхньої психотравми як прямо, формуючи у багатьох переконання у своєму нещасті, – так і опосередковано, через їхню соціяльну стигматизацію та віктимізацію.

Стигматизація (у дослівному перекладі «таврування, випалювання тавра на тілі») – це наділення людини або групи неґативною ознакою-тавром від суспільства, визначення через ознаку, яка завдає соціяльної чи/або психологічної шкоди. Таким тавром- стигмою є домінантна у суспільстві думка, що «всі ліквідатори тяжко та невиліковно хворі, травмовані фізично та психічно». Джерела стигматизації чорнобильців – страх перед радіяцією та незнання реальних наслідків опромінення. Через страх перед радіяцією часто-густо бояться і самих чорнобильців – як небезпечних для контакту об’єктів, «джерел смертельного опромінення», «поширювачів радіяції». Стигма чорнобильців подібна до стигми хворих на СНІД. Виникає зачароване коло «позитивного зворотнього зв’язку»: незнання призводить до необґрунтованого страху, який формує стигму – її неґативні ефекти (зокрема, у психічному, фізичному, соціяльному здоров’ї чорнобильців) – посилюють страх, укорінюють незнання, ще більше обґрунтовують стигму – і призводять до нових неґативних ефектів у здоров’ї... У стигматизованих провокуються реакції, які відповідають очікуванням суспільства: чорнобилець, якого постійно переконують, що він хворий, цілком може захворіти.

З ефектом описаної вище «радіяційної стигми» поєднується ефект «стигми психотравми»: оточення не знає про вплив травматичного досвіду на психіку. Тому воно, зазвичай, засуджує самого травмованого, його/її «перебування в полоні у минулого», зовнішню безпорадність і пасивність, «незрозумілі» депресії та скарги на здоров’я, різкість та грубість, – і цим самим сприяє закріпленню травми. Не дивина, що у ліквідаторів перших місяців, евакуйованих і мешканців «забруднених» районів порівняно з мешканцями контрольних «чистих» районів міжособистісні проблеми на роботі й у родинах виникають у 5–7 разів частіше.

Віктимізація, на відміну від стигматизації, – наслідок добрих намірів. Але ефекти їхні схожі. Віктимізація чорнобильців відбувається вже на рівні офіційної назви цієї групи: «постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи», тобто жертви за означенням. Можливість того, що людина могла бути у Чорнобилі і не постраждати (не кажучи вже про те, що наслідки цього життєвого досвіду могли бути позитивними) – відкинуто одразу. Цього могло не бути, якби чорнобильці офіційно називалися, приміром, «ветеранами Чорнобиля». Ось іще приклад – цитата зі статті депутата українського парламенту («Правда Украины», 1996, 26 квітня): «Не можна не сказати добрих слів про наших воїнів. Можна і треба було більше зробити для них у Чорнобилі. І не їхня провина, а їхня біда, що багато хто з них пізніше не стали батьками, їхні жінки – матерями, їхні кохані – дружинами...». Такого штибу (розбіжні з реальністю) думки – це така собі публічна символічна кастрація всього континґенту чоловіків-чорнобильців, яка створює передумови для безлічі неґативних ефектів. Становище жінок не краще: мати хлопця, знайомлячись із його нареченою, евакуйованою з чорнобильської зони, здивовано запитує її: «Дорогенька, невже ви можете народити?» (Алєксієвіч).

Характерна інформаційна особливість Чорнобилю ще й у тому, що він став для мас-медій приводом для порушення цілої низки жорстких культурних табу. Єдина відома мені група людей, якій заведено нагадувати про тривіяльний, але особисто малоприємний факт їхньої смертности, – чорнобильські ліквідатори. ЗМІ роблять це реґулярно, щороку, в дні чергових роковин аварії. Інформація надходить зазвичай із ненадійних джерел (приміром, громадських організацій самих чорнобильців), і її ніколи не зіставляють із середніми показниками смертности по країні у відповідних вікових групах, без чого будь-які цифри такого штибу позбавлені сенсу.

Кричущий приклад порушення табу на публічну демонстрацію тяжких тілесних ушкоджень – сорокахвилинний документальний фільм «Chernobyl heart» («Чорнобильське серце»), який отримав «Оскара»-2005. Десь із двадцять хвилин у фільмі показують страшні каліцтва дітей у спеціяльному закладі у Білорусі. І хоча при цьому кажуть мимохідь, що «ось це порушення часто-густо трапляється при народженні дитини і на Заході, але там відразу роблять операцію, і дитина росте нормальною» (тобто причина насправді соціяльно-економічна), все показане приписують наслідкам чорнобильської радіяції, зокрема і не описану в науковій літературі хворобу серця, яка дала назву фільму. Не хочеться навіть думати, як вплине (або вже вплинув) цей вкрай емоційно тяжкий, моторошний, гнітючий фільм на білоруських дівчат і жінок, які збираються стати матерями, і на здоров’я їхніх майбутніх дітей. Доволі показово, що тема фільму – робота міжнародної доброчинної організації у Білорусі, цілі якої дуже шляхетні – допомога дітям.

Однозначно неґативний образ Чорнобилю – закономірний підсумок і водночас частина описаної інфо- ситуації. Затінено позитивні наслідки Чорнобилю цивілізаційного значення. Приміром, ті, що Чорнобиль поклав край нестримному та безвідповідальному поширенню «мирної й абсолютно безпечної» ядерної енергетики; що він заохотив зростання екологічної та соціяльної свідомости й активности; що він унаочнив системну кризу СРСР і прискорив його дезінтеґрацію, убезпечивши, можливо, від набагато трагічніших і масштабніших наслідків. Практично відсутнє і публічне визнання того, що Чорнобиль міг дати позитивний життєвий досвід ліквідаторам. У наявному культурному й історичному контексті Чорнобиль – явище однозначно неґативне, у багатьох (і важливих) сенсах навіть непристойне.

Однак неґативний образ Чорнобилю – не тільки спосіб неґативної ідентифікації (зокрема, з усвідомлюваною чи неусвідомлюваною метою задовольнити через цей неґатив свої особисті, групові, національні утилітарні інтереси), але й – парадоксальним чином – спосіб позитивної ідентифікації. Вона ґрунтується на наявності унікального досвіду, на фактичному подоланні наслідків Чорнобилю. Її логіку можна сформулювати приблизно так: «Це місце всьому світові бачиться смертельно небезпечним – а ми тут живемо (або жили, працювали там). І нічого, живі». У цьому сенсі дуже промовисте висловлювання голови Могилівського жіночого комітету «Діти Чорнобиля»: «Я боюся вимовити, але ми любимо Чорнобиль. Це знову віднайдений сенс нашого життя... Про нас, білорусів, світ довідався після Чорнобилю... Ми водночас і його жертви, і його жерці» (Алєксієвіч).

Інфо-рикошети

Інформаційні чинники Чорнобилю неґативно впливають на психіку та здоров’я ліквідаторів не тільки прямо, і не тільки через вторинні явища в переважно інформаційній, «мас-медійній» (у широкому сенсі останнього слова) царині суспільства. Інфо-складник чорнобильської психотравми дається взнаки й у вигляді третинних наслідків у «не-інформаційних » царинах суспільства, зокрема, у таких вагомих для здоров’я, як медичне обслуговування та система соціяльного забезпечення. 

Реакції медицини на Чорнобиль багато в чому визначалися соціяльно- політичними умовами і кардинально відрізнялися в перші та наступні роки аварії. Ось як описує перший період аварії ліквідатор Олег Векленко (аби уникнути непорозумінь, застережу, що він сам і згадувані в його інтерв’ю ліквідатори працювали на АЕС у перші тижні після вибуху і, ймовірно, були помітно травмовані прямим фізичним впливом радіяції – як уже тут сказано, відносна кількість таких ліквідаторів невелика):

Коли повернувся додому, спершу все було нормально. Потім зненацька почало заносити, ніби п’яного. Взяли кров – і в інститут радіології. Тут для мене інший Чорнобиль почався. Зомління, крапельниці. Колють тобі по 10–15 уколів, аналізи беруть, міряють... І нічого не кажуть. А запитувати немає сенсу. Надивився тут – усякого. Звісно, я і в зоні дечого надивився: намети, хлопці лежать зелені, переопромінені, нудота, блювання... Але там усе якось інакше сприймалося. А тут, нарешті, стало страшно. По-новому Чорнобиль побачив. Відчув якусь межу, безодню. І дуже захотілося вижити!5

Не можна оминути увагою психотравматичного впливу приховування інформації про стан здоров’я від самих чорнобильців, що був наслідком тодішньої державної політики засекречування, та виняткової вагомости такого неґативного чинника, як лікарняні умови. («Я, коли мене звалила хвороба, навідріз від госпіталізації відмовився. А ті, хто тоді по лікарнях пішли – їх уже нема серед живих», – розповів ліквідатор найнебезпечнішого, першого періоду аварії Євген Яковлєв, колишній керівник відділу еко-гідрогеології Міністерства геології України.)

У пострадянські роки чимало медичних інституцій, тематично та фінансово пов’язаних майже винятково з радіяцією і/або Чорнобилем, стали багато в чому співтворцями міту про тяжкі, непередбачувані, невиліковні ефекти радіяції. І сама ж медична спільнота стала жертвою цього міту. Для звичайного лікаря інформація про те, що його пацієнт є чорнобильцем, виявляється настільки значущою, що часто-густо затуляє собою всю іншу (медичну та пов’язану з нею особисту й соціяльну) інформацію, суттєву для правильних діягностики та лікування. Тому медичне втручання може погіршити (і часто погіршує) здоров’я пацієнтів-чорнобильців: знання лікаря про факт радіяції й опромінення стає для них додатковим чинником ризику.

Чорнобильська інфо-ситуація породила ще один загрозливий для здоров’я ліквідаторів чинник – економічний. Закони, ухвалені у першій половині 1990-х років, надали чорнобильцям широкий перелік пільг і компенсацій, надто якщо інвалідність офіційно пов’язана з чинником опромінення.

Ця система, сперта на принцип «компенсація – за хворобу», на практиці призвела до того, що успішне лікування тягне за собою зняття групи інвалідности, а отже – різке погіршення соціяльної захищености. Ефективність лікування від цього знижується, захворюваність зростає, – а це, відбиваючись у офіційній медичній статистиці, далі розкручує психотравматичну інфо-спіраль Чорнобилю.

Наведені приклади лише окреслюють контури того, як (дез)інформація про травматичну подію, яка циркулює у суспільстві, викликає патогенні реакції у його царинах, які зазвичай не вважають за інформаційні.

Інфо-оздоровлення? 

Є чимало прямих свідчень того, що процес заживлення психотравми пов’ язаний із процесом перероблення інформації про травматичну подію. Наприклад:

Одна з загадок психіки полягає в тому, що доти, доки травму переживають у формі невимовного жаху, організм і далі реаґує на цей звичний стимул як на повернення до травми... Коли ж спусковий механізм травматичного переживання зідентифіковано й індивід набуває здатности висловити пережите – воно ніби втрачає частину своєї влади... Тож справа лікування зводиться до створення в індивіда, з одного боку, здатности до осмисленого життя в даний період, а з другого, символічних уявлень про минулий травматичний досвід, аби приборкати асоційований із цим минулим жах і десоматизувати спогади ⁶.

Тут ідеться про перероблення інформації свідомістю й самого травмованого індивіда, і соціюму. Без коґнітивної діяльности суспільства загалом, без соціяльного осмислення психотравматичної події, без відповідних суспільних реакцій – вилікувати психотравму окремого індивіда проблематично. Крім того, процитоване узагальнення вказує водночас на конечність інфо-процедур для лікування психотравми й на недостатність самих тільки очевидних інфо-заходів «фактологічного» характеру.

Символічна переробка травматичної події – за своєю суттю інформаційно- культурна операція – необхідна частина подолання психотравми. Її складниками, зокрема, є:

·Радикальна зміна значення географічного місця психотравми. Чорнобильська зона – у своєму теперішньому вигляді замкнутого, відчуженого (і, по суті, містичного) простору, – це психотравматичний меморіял Чорнобилю-поразці. Годі зліквідувати наслідки Чорнобилю, не переосмисливши та не змінивши символічного значення зони, її соціяльної функції. Зону можливо і доцільно перетворити на Чорнобильський меморіяльно-культурний і природний національний парк, символічне й утилітарне значення якого виразно позитивне. Фактично Чорнобильська зона вже функціонує як національний парк: за 2009 рік, наприклад, її відвідало майже десять тисяч туристів із 64 країн світу. Хоча це часто-густо називають «екстремальним туризмом», насправді в сенсі радіяції екстремального тут небагато: доза опромінення за день екскурсії до зони така сама, як і за кілька годин авіяперелету, а рівень радіяції на значній території зони (зокрема у місті Чорнобилі) такий самий, як у Києві, – тобто нормальний.

·Увічнювання психотравматичної події: від збирання та публікації свідчень людей, які її пережили, до встановлювання пам’ятників і Чорнобильського меморіялу. Дуже важливо, щоб ці дії вели не до закріплення, поглиблення травми (як це переважно відбувається тепер), а до її подолання. Естетично й етично це можна висловити приблизно так: від «непроглядного жаху», що панує тепер, – до «світлої печалі» і, в перспективі, «радости подолання».

·Кардинальне (пере)осмислення значення та змісту Чорнобильської події загалом. Нині Чорнобиль однозначно сприймають як поразку, а учасників ліквідації – як тих, хто зазнав цієї поразки. Фіксація на тому, що було втрачено, заважає вповні усвідомити те, що було завдяки Чорнобилю набуто.

Насправді найнебезпечніших наслідків аварії у фізичному (технічному та природному) середовищі не допущено або їх зліквідовано. Чи не найголовніше те, що протягом перших днів удалося відвернути ще один, тепловий вибух розплавленої та неконтрольованої маси ядерного пального всередині реактора. Цей вибух міг би збільшити масштаб Чорнобилю у кілька разів. День, коли завдяки відчайдушній мужності людей і простому везінню, небезпека такого вибуху цілком минула, точно відомий: 6 травня 1986 року. Саме цей, по-справжньому доленосний день (який, до речі, збігся з Днем Святого Юрія-Переможця) було б логічно святкувати як День Чорнобильської Перемоги, головний день Чорнобилю в календарі. Адже, приміром, і День Перемоги у Другій світовій війні – це теж «свято зі сльозами на очах». Ціна перемоги у війні була колосальною, проте навряд чи комусь спаде на думку вважати головною пам’ятною датою, пов’язаною з цією війною, 22 червня чи 1 вересня. Чому ж це має відбуватися з Чорнобилем?

І на завершення. Чорнобиль – найзнаніший у світі український феномен. Сприйняття Чорнобилю великою мірою визначає, як світ спри- йме Україну: як отруєну, заражену, переможену радіяційною аварією територію – чи як націю, що перемогла і перемагає катастрофу глобального значення, подаючи гідний приклад усьому світові? Відповідь можемо дати лише ми самі, українці.

Сергій Мирний для журналу "Критика" № 3-4 (Березень– Квітень) 2010

1. Ю. С. Рябухин, «Низкие уровни ионизирующего излучения и здоровье: системный подход. (Аналитический обзор)», Медицинская радиология и радиационная безопасность, 2000, №4, с. 41–42.

2. Розрахунки ефектів радіяційного опромінення та величин отриманих у зоні доз віщують порівняно невелике перевищення радіяційно-індукованого раку в ліквідаторів над середньою онкозахворюваністю по країні: не більше як 12% для тих, хтобув у зоні в 1986 році, й не більше як 4% – для ліквідаторів 1987 року. Див.: Чернобыльская катастрофа: Итоги и проблемы преодоления ее последствий в России (1986–1999), Москва: ИБРАЭ РАН, МЧС России, 2000, с. 441. Відзначу, що тут не враховано можливости росту онкозахворюваности через дію пов’язаних із Чорнобилем нерадіяційних чинників: зниження імунітету внаслідок тривалого стресу, депресії тощо.

3. Хоча навіть дози опромінення близько 10 рентґенів призводять до зниження кількости сперматозоїдів (але не конче до втрати фертильности) протягом року, постійну стерильність спричиняє тільки опромінення в дозах понад кілька сотень рентґенів; але навіть у цьому разі функція може реґенеруватися. Скажімо, японські рибалки, опромінені в дозах 170–600 рентґенів у результаті американських ядерних випробовань у Тихому океані, мали розлад сперматогенезу через два місяці – і його відновлення через два роки; більшість їхніх дітей, народжених після цього, були здорові. Див.: Ю. Москалев, Отдаленные последствия воздействия ионизирующих излучений, Москва: Медицина, 1991, с. 348–351.

4. P. Suefeld, «Extreme and Unusual Environments», D. Stokols, T. Altman, ред., Handbook of Environmental Psychology, New York: Wiley, т. 1, 1987, с. 869.

5. Олег Векленко, «Четвертый блок» (интервью), Greatis [Москва], 1991, №1, с. 17.

6. B. Van der Kolk, «The body keeps the score: Approaches to the psychobiology of posttraumatic stress disorder», B. Van der Kolk, A. McFarlane, L. Weisaeth, ред., Traumatic stress: The effects of overwhelming experience on mind, body, and society, New York: The Guilford Press, 1996, с. 205.